«Мирний план» Порошенко: Від паціфізму до капітулянства

 Олексій Шевченко для espreso.tv

Але надія ця тане з кожним днем. Я вже неодноразово писав про те, що за своїм психотипом Петро Порошенко нездатний виконати функцію керівника держави військового часу. Тривожними дзвіночками цієї нездатності служили декларативні відмови від вступу України в НАТО, обіцянки вирішити проблему шляхом переговорів з країною, яку цю проблему і створила. Викликали здивування привітання Петра Олексійовича російському президенту з Днем Росії в той момент, коли за вказівкою останнього тривали військові дії проти України.

Але це вже в минулому. Цинічні дії Москви продемонстрували, що її керівництву наплювати на ці розшаркування і що воно здатне розмовляти лише мовою ультиматумів і нездійсненних вимог. І питання полягало в тому, коли ж ми відповімо, нарешті, гідно на поведінку знахабнілого Хама (адже наш Майдан і називався «революцією Гідності»)? Де межа нашому довготерпінню, яке так захоплює західне співтовариство і від якого вже буквально закипає населення України?

Коли російські найманці зухвало розстріляли наш військовий літак, у всіх на вустах було одне й те ж питання: «Як на це зреагує Президент? І чому він так довго мовчить »? Нарешті, суспільне очікування було задоволено і Петро Порошенко виступив з оцінкою того, що сталося і оприлюднив порядок денний. Промова була прекрасною і її головний меседж був вельми обнадійливим. Він полягав у тому, що «українська армія вперше перейшла в наступ». (З цього приводу в соцмережах полегшено зітхнули «нарешті!», Хоча здивування викликало слово «вперше» і породжувало закономірне питання «А чому так пізно?»). Ще одним важливим його аспектом було анонсування засідання РНБО, на якому передбачалося прийняття рішення про введення воєнного стану, яке і буде означати початок справді рішучих дій.

І ось день «Ч» настав, і доленосне засідання відбулось. Що ж цей день приніс нам? З повідомлень ЗМІ ми дізналися, що в цьому органі відбулися кадрові зміни і його склад повністю оновився. Зрозуміло, про введення воєнного положення ні слова. Замість нього – горезвісний «мирний план», який ознаменується … припиненням вогню в односторонньому порядку! (В цьому контексті припинення вогню виглядає блиском пацифіського мислення і сам Ганді апплодував би такому акту!). Потім ми були посвячені в деталі цього «жесту доброї волі» по відношенню до вбивць наших військовозобов’язаних і простих громадян. З’ясувалося, що припинення вогню планується через 5-7 днів і одностороннє припинення бойових дій триватиме згідно із задумом приблизно два тижні. За це час вбивці матимуть можливість скласти зброю і благополучно покинути межі України. А ось вже потім – якщо звичайно нова миротворча ініціатива не з’явиться на горизонті – буде введено військовий стан.

Отже, ми зрозуміли суть Плану, а тепер давайте розберемося, що означає в умовах що склалися, приставка «мирний». Для початку розглянемо контекст, який дозволяє визначити того «суб’єкта», з яким будуть взаємодіяти «мирним способом». Щоб визначитися з цим суб’єктом, потрібно зрозуміти ті передумови, на основі яких будується словесна павутина тотальної брехні і на яких ґрунтується проект «мирного плану». Отже, всі ці пропагандистські фантоми грунтуються на тому, що в Україні має місце якийсь «конфлікт», який підлягає «деескалації» і «врегулювання». Російська пропаганда стверджує, що це конфлікт між «мирними» жителями Сходу і «київської хунтою». В ЄС і США говорять про те, що на Донбасі діють ще й «терористи» (вони ж «бойовики», вони ж – «найманці», вони ж «диверсанти») яким активно допомагає Росія озброєнням і грошима. При цьому мовчазно передбачається, що ці «диверсанти» начебто прилетіли з Марса, і до цієї самої Росії мають вельми опосередковане відношення і в принципі діють як самостійні суб’єкти.

Наступний крок у висновках: Росія – не є безпосередньою учасницею «конфлікту», а виступає в позиції такого Спостерігача (хоча і вельми зацікавленого). Таким чином, ніхто (тобто, ні США, ні ЄС, ні Президент України) не говорять про те, що цей горезвісний «конфлікт» є пропагандистська фікція, що Росія не просто допомагає диверсантам, а й посилає їх в Україну і воює з нею. Тому в реальності ніякого конфлікту немає, а є просто військове вторгнення, закамуфльоване під внутрішній конфлікт.

Однак, повторюю, жодна сторона, яка висвітлює ситуацію (тобто, ні США, ні ЄС, ні Україна) не називають «речі своїми іменами», тобто, не називають бойовиків, що воюють в Україні, «російськими військами». Навпаки, вони вигадують для їх позначення терміни, які в своїй винахідливості могли б скласти конкуренцію знаменитим «зеленим чоловічкам», таким же «прибульцям з Марса»: вони і «ополченці», і «сепаратисти», і «диверсанти». Узагальнено, це все – «терористи».

Позначаючи так російські військові підрозділи, всі фігуранти миротворчого процесу волають до Росії з вимогами перестати допомагати терористів, але ніхто не вимагає від цієї країни припинити військові дії проти України. Для позначення можливого припинення цих дій також придумуються відповідні евфемізми, наприклад, зав’язлі між зубів словосполучення «деескалація конфлікту» або «мирне врегулювання». Вживаючи його, ми, самі того не відаючи, опиняємося в ролі пацієнтів психіатричної лікарні, оскільки починаємо вірити словосполученням більше, ніж очевидності. Перебуваючи в цій словесно-пропагандистській маячні, ми створюємо картинку, з якої виходить, що держава Україна знаходиться в конфліктних відносинах з прибулими сюди військовими найманцями, і завданням переговорного процесу є переконати (!) цих «суб’єктів» усвідомити наскільки вони неправі, з надією, що вони послухають і заберуться геть.

І саме на схожих шизофренічних передумовах будується ідея «мирного плану», автори якого не помічають, що воюючі тут люди не є самостійними. Вони, як солдати, виконують накази і без них не рушать з місця. Тому розмовляти треба не з ними, а з їх кремлівськими начальниками, і розмова повиненна спочатку будуватися не шляхом придурювання, а шляхом руйнування ідіотської і нав’язаної нам конвенційної словесної гри. Тобто, шляхом «називання речей своїми іменами».

Саме цього і чекали від Порошенка все ті, хто повірили в технологічну обманку «виборів-в-один тур». Але чекали марно. Новий Президент гідно продовжив пацифістську (щоб не сказати, колабораціоністську) лінію Олександра Турчинова. (До речі, останній введений останнім указом в РНБО, напевно з метою змусити його поділитися цінним досвідом «зливання» цілих регіонів). Іншими словами, люди чекали реального Опору, а в підсумку отримали все той же угодівський паліатив «мирного плану». А тепер наостанок розберемося, на кого він розрахований. Зрозуміло, що не на російських військовослужбовців і їх місцевих поплічників-комбатантів. Порошенко прекрасно розуміє, що з ними розмовляти абсолютно марно.

І тому, ця пацифістська показуха призначена насамперед, для західних партнерів. Вони хоч і захоплені українським довготерпінням, проте продовжують волати до гуманізму. Адже не на їх же території стріляють і вбивають людей, так що можна дозволити собі розкіш моральної проповіді. (Наприклад, Даля Грібаускайте повторила весь джентльменській набір пропаганди ПР і РФ і менторським тоном закликала до необхідності «вирішувати проблеми за столом переговорів, шляхом діалогу», оскільки «війна – не вихід»).

Крім того, цей «мирний план» розрахований на Путіна як остання спроба з ним домовитися. Надії мало, але Петро Олексійович напевно вірить в можливість кулуарних домовленостей і запрошує Президента «раши» взяти участь в цьому процесі. (Не даремно його вже порівнювали з Чемберленом).

А на глибинно-психологічному рівні «мирний план» – всього лише відтягування неминучого рішення, якого Президент в силу свого психотипу боїться як вогню. Рішення почати воювати по-справжньому і організувати справжній Опір агресії.

Які результати можна чекати від подібної «політики страуса»? Самих плачевних. Ситуація на Сході, її хронічний патогенний характер нагадує ракову пухлину, що для свого лікування вимагає негайного і радикального хірургічного втручання. У цій ситуації будь-яке зволікання тягне за собою лише метастазування до того моменту, коли рак стає вже неоперабельним.

В результаті перепочинку, яку дасть загарбникам «мирний план», вони ще більше зміцняться, Путін закине нових бійців і піджене до кордонів ще більший контингент військ, готових будь-якої хвилини для повномасштабного вторгнення. І через два тижні після припинення вогню і закликів «давайте жити дружно» Петро Порошенко знову стане перед тим же самим граничним вибором по типу au aut tertium non datur. Але чи стане в умовах набагато більш несприятливих.

Умовах, при яких проведення повноцінної військової операції потребує набагато більшого числа людських жертв, які і будуть тією ціною, в яку обійдуться «мирні ініціативи».

Але чи вистачить у нього сил в тій ситуації, коли відступати вже буде більше нікуди, змінити політику страуса і сказати подібно Цезарю після переходу Рубікону «жереб кинуто»? Я думаю, що не вистачить, і ми будемо свідками який-небудь черговий «відмазки», коли компроміс з силами «пораженчества» знову візьме верх. Я повторюю, що дуже хотів би помилитися. Але найближчий час все розставить на свої місця.

Олексій Шевченко,

Політолог, філософ  20 червня, 2014 р.